Нариси з історії розвитку освіти ВОЛСВИНСЬКОЇ ШКОЛИ.        

Гнатів Стефанія Яківна  - вчитель історії, правознавства та християнської етики Волсвинської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів

                                                               «Болять майбутнім, школо,твої груди,

                                                                Нехай святиться твій простий поріг» (І. Драч.)

« Учителю!» - зверталися Апостоли до Ісуса Христа, хоча вважали Його і суддею, і лікарем і пастирем, і садівником, і рибалкою душ. Якщо світиться це слово Господніми кольорами, то належить до високих покликань. І є в цьому сива істина. Тисячу разів мали рацію і древні філософи, коли казали, що фах вчителя – найважливіший, не замінимий і так всім потрібен.

  Учитель – це незвичайна людина, яка навчає правилам життя, сіє в серцях ту найсвітлішу істину, яку потребує кожна людина.

   Професія вчителя – це дуже відповідальна, важка, клопітка праця, яка потребує багато зусиль, старань, наполегливості та уваги. Вона є надзвичайно важлива в сучасному суспільстві. Адже вчитель виховує цілі покоління. Він вселяє в дітей ідею розуму, любові та краси, виховує в них людину. Поруч з математикою, мовою, історією чи хімією вчитель дає нам уроки життя… Безцінні уроки, котрі так часто знадобляться у майбутньому.

    А скільки тепла, енергії та терпіння витрачають щодня вчителі для того, щоб зробити з дітей справжніх, розумних людей, щоб захистити від помилок, які можуть зробити діти, а потім пошкодувати.

   Кажуть, ідеальних людей не буває. Проте вчитель завжди повинен залишатися ідеалом мудрості, справедливості, розуму і доброти. За кожний успіх у роботі вчитель платить власним здоров’ям, а воно зменшується, як резервуар пісочного годинника.

    А між собою часто жартуємо: « У нас все не так, як у людей: новий рік починається у вересні, триває не 12, а 9 місяців, а жнива не у серпні, а в травні».

   Чи знає хто, як у безсонні ночі мучать вчителів внутрішні діалоги і хаос недодуманих думок? «Я змолотив лиш нервів добрий сніп і вимолотив радощів півжмені». Чи не про нас, вчителів, писав поет Вінграновський?

   І хоча ми, вчителі, розуміємо, що наша праця належить до праці тих, які повною мірою винагороджені не можуть бути ніколи. Ми не розчаровуємося в своїй професії.

    Гріх не згадати і про моїх учителів. Усіх вчителів  Корчинської СШ І – ІІІ ст. Саме вони заслуговують велику любов і пошану. Саме вони вели мене шляхом знань. Я запам’ятала їх на все життя такими якими вони були: благородними, мудрими порадниками в кожній із життєвих ситуацій. Я їм щиро дякую за недоспані ночі, за терпіння, за те, що мене навчили, насамперед, бути людиною з великої букви. А хвилиною мовчання вшанувати тих вчителів і однокласників, які передчасно пішли із земного життя, відійшли у вічність…

   Кожен вчитель, на мою думку, повинен не тільки навчати, але й дечому навчатись у своїх учнів, розуміти їх і тоді вчитель буде зрозумілим для вихованців. Вчитель повинен вміти любити і бачити в кожній дитині те, що не бачать інші, старатись вникати у дитячі проблеми. Тоді й учні допоможуть вчителеві. Потрібно, щоб між учнями та вчителями було взаєморозуміння і гармонія, щоб було поєднано навчання з дозвіллям. Потрібно зробити так, щоб учні назавжди запам’ятали шкільне життя та своїх наставників, які дарували стільки прекрасного, і щоб вчителі у світлому відтінку згадували своїх вихованців.

    Вчитель завжди має залишатися сіячем доброго, мудрого, вічного…       

                                                                                                                                                         Гнатів С. Я.

Зміст.

1. Вступ   
2. Розвиток освіти у Волсвині
3. Освіта у ХІХ столітті       
4. Освіта волсвинчан у складі Польщі  (1919 – 1939 р.)   
5. Перша російська окупація     (1939 – 1941 р.) 
6. Волсвин у роки «Гітлерівського рейху»   (1941 – 1944 р.)
7. Друга більшовицька окупація. Післявоєнні роки 1945 – 1960 р.
8. 1960 – 1980–і роки     
9. 1980 – 2000-і роки 
10. 2000 – 2010-і роки   
11. Керівництво школою 
12. Основні дати 

                                                                          Розвиток освіти у Волсвині.

З прийняттям  християнства  в Україні, зокрема у Волсвині, починається будівництво храмів ( у ХІст). Священників готовили у монастирських школах і вони повинні були вміти читати, писати, знати церковні відправи. При кожному храмі священники вели записи народжень, весіль, смертей.Така книга служила не одну сотню років, по ній вчилися читати  десятки поколінь. Населення підтримувало своє вміння читати тільки за допомогою церковної книги – іншого шляху тоді не було. Крім священика, книжну грамоту в селі знали тільки 10 – 15 чоловік. У Волсвині у 1626році, а У Городищах – у 1590 році були побудовані монастирі, де велися хроніки – літописи.

Найдавнішою друкованою книгою, що до 1974 року зберігалася у церкві Воздвиження Чесного Хреста у  нашому селі, була « Тріодь Цвітна», видана у 1642 році у Львові, в друкарні Михайла Сльозки. ( Цю книгу було у 1974 році передано у Львівський історичний музей). В цій книзі є позначки, вставки, записи, зроблені руками дияконів, регентів протягом  ХVІІ – ХІХ століть.

Це є своєрідний літопис монастиря і церкви села Волсвин.

Рукописні книги, написані давньоукраїнською мовою, були викладом сільських подій з середини ХV по кінець ХІХ століття.

З посиленням феодального гніту на початку ХVІІІ століття культурно – освітній рівень духовенства занепадає, занепадає і освіта. В церквах вже не можна побачити і друкованої книги.

У 1784 році в результаті часткової секуляризації церковних земель монастирі, як у Волсвині так і в Городищах було ліквідовано, а хроніки - літописи  попали у Львівський архів уніатської метрополії.

У 1774 році австрійською імператницею Марією – Терезою ( Галичина була у складі Австрійської імперії) було проведено освітянську реформу. Шкіл взагалі не було в Галичині. Після реформи в Галичині запроваджено початкові та середні школи. В початковій школі навчання мало проводитися рідною мовою.

Не хотів відставати від матері її син Йосиф ІІ . Тому за його ініціативою, у  1783 році у Львові була заснована семінарія, а у 1784 році – Йосиф ІІ, прагнучи мати більш освічених людей, засновує у Львові університет, який став першим вищим учбовим закладом такого типу на українській землі. Було відкрито чотири факультети, на яких навчалося близько 250 студентів.

Викладачі, здебільшого німці,читали лекції незрозумілими українцям німецькими або латинськими мовами.

Початкової освіти у селах Східній Галичині практично не існувало. У лічених однокласних школах, які були у селах, навчання вели напівписьменні дяки, які ледве могли дати своїм учням щось більше, ніж початки абетки й Святого Письма. Щоб покращити становище, у 1774 році  австрійці впровадили систему трьох типів шкіл:

1. Однокласні, парафіяльні, в яких користувались місцевою говіркою.
2. Це були початкові  школи  при церковних парафіях. Тут вчилися читати, писати, рахувати рідною мовою.
3. Тривіяльні або трикласні школи з німецькою та польською мовами навчання. Ці школи , здебільшого були у малих містечках.
4. Чотири класні або нормальні школи, що готували учнів для продовження освіти у середніх школах (гімназіях) та університетах.  Нормальні школи у великих містах.

    У трияльних та нормальних школах навчання велося німецькою та частково польською мовами.

  Старі середні школи, що їх для синів шляхти утримували деякі католицькі чернечі ордени, ліквідовувалися. Однак, усупереч реакційній політиці Російської та Австрійської імперій, розвиток культури, науки та освіти в Україні не припинився. Український народ знайшов у собі сили, щоб протистояти імперській асиміляторській політиці.

                    

ОСВІТА    В       Х І Х   СТОЛІТТІ.

Після проведення Марією – Терезою та її сином Йосифом  у 1770-х роках освітянської реформи, встановлювалося обов’язкове  початкове навчання дітей віком від 6 до 14 років. Усі школи передавалися з відання церкви під державну опіку. Хоча навчання й оголошувалося обов’язковим, проте через брак шкіл, тяжке матеріальне становище селян більша половина населення в кінці ХІХ століття залишалася неписьменною.

Хоча навчання й проголошувалося обов’язковим, проте близько двох третин батьків -  селян, замість школи посилали своїх дітей працювати в поле.

Звісно, рівень письменності на Україні був неоднаковим: якщо серед сільського населення лише близько 20% вміли писати й читати, то в містах ця цифра сягала до 50% всього населення.

Навчання велося українською мовою, хоча місцева влада робила все можливе, щоб нав’язати українцям польську мову навчання. У цілому становище з викладанням української мови в Галичині, зокрема і у Волсвині,було кращим, ніж у тих українських регіонах, що перебували у складі Російської імперії, де взагалі було заборонено українську мову.

В земельних метриках 1787 року і 1820 року, які складали австрійські чиновники в кожному селі, і у Волсвині, зокрема, практично ніде не

зустрічаються селянські підписи. Їх місця замінили обведені кружечками хрестики. Це свідчить про дуже низький рівень знань, а то і взагалі про їх відсутність.

   Іван Якович Франко писав: « Школа у селі літ вже сто, а письма не знає ніхто». До середини ХІХ століття в селі школи взагалі не було. Лише у 1860 – 1870 роках, на громадські кошти, будуються шкільні будинки, а на  переломі століть – цегляні. В селі письменними були священик та дяк. При церкві існувала дяківська школа. А у 1851 році відкривається навчання у дяка Йосифа Балка. Навчання було платним, тому вчилися там тільки 14 дітей багатих родин.

У 1880 році у Волсвині відкривається однокласна школа, яка проіснувала до 1904 року, а в 1904 році побудовано цегляну двокласну школу разом з помешканням для вчителя (нині – харчоблок, спортзал, бібліотека, майстерня).

 

Старе приміщення школи, побудоване у 1904 році.

В школі навчалося 180 дітей на щоденному навчанні, а на так званій додатковій, або вечірній – 50 дітей.

Програма початкової школи була досить  обмеженою. Крім обов’язкового викладання « Закону Божого» та церковного співу, вводилося навчання грамоти ( письма),читання та чотирьох дій арифметики,географії, малювання.

Навчання у селі велося українською мовою, а вчителів було двоє.

Збереглася серед односельчан добра пам’ять про вчителя Семена Сича, який був не тільки добрим вчителем, але й активним  діячем «Просвіти».

Товариство «Просвіта» у Львові було засновано у 1868 році народовцями. Це товариство за допомогою сільських учителів і парафіяльних священників поширилося по всій Східній Галичині, зокрема, і у Волсвині. Саме тут селян заохочували читати пресу, нерідко один письменний селянин читав цілому гуртові своїх неписьменних сусідів, обговорювали політичні та соціальні питання. Це було великим внеском у піднесення політичної та національної свідомості селянства, які зробив Семен Сич. Він також був активістом боротьби за тверезість  ( до 1908 року).

Непоганої слави набув його наступник Володимир Іваницький – ініціатор культурного садівництва, а також вчитель Максим Вітик та Войтківна.

Крім сучасних знань, вони несли почуття власної гідності й непримиренності.

   

Освіта   волсвинчан у складі Польщі ( 1919 – 1939 рр.)

Двадцятилітня окупація (1919 – 1939 рр.) Польщею Західної України негативно позначилася і на освіті. Міністр освіти С. Грабський так писав:                  « Метою польської політики в Галичині не може бути розвиток національної культури, прищеплення любові до української книги та мови».

У ІІ половині ХІХ – І половині ХХ століття вагомим чинником на Західній Україні стає українська інтелігенція – вчителі, письменники, лікарі. Інтелігенція та духовенство дедалі частіше послуговувалися польською мовою, а українською розмовляли лише з селянами. І українські школи поступово ліквідовувалися. Оскільки навчання було необов’язковим, третя частина дітей селян не ходила до школи. Батьки посилали своїх дітей працювати в поле. До середини ХІХ століття в  селі школи не було. В школи посилали вчителями поляків, які «не знали і в більшості не хотіли знати українську мову». Поступово школа ставала пострахом для дітвори.

На початку ХХ століття школи були трьох ступенів. У Волсвині була школа, так званого, першого ступеня: за сім  років навчання учень закінчував чотири класи. При чому третій клас був розрахований на два роки, а четвертий – на три роки. Для половини учнів навчання закінчувалося на третьому класі, а для другої половини – четвертому. Третину  учнів залишали вчитися на другий рік. Кращі учні, щоб продовжити навчання, подавалися до Кристинополя.

В школі першого ступеня вивчали такі сім предметів: польську мову, релігію, працю, музику, природу, арифметику, фізкультуру. А так як у Волсвині була формально українська школа, то ще вивчали руську (українську) мову.

В школах другого ступеня (шість класів) і третього ступеня (сім класів) вводилися ще такі предмети: історія, геометрія, географія, біологія, хімія. Недоліком було те, що не було наступності у програмах різних типів шкіл, утруднений був перехід школи першого ступеня до школи другого або третього ступеня.

Ускладненим також був вступ до гімназії, тим більше для українця. Незважаючи, на перешкоди,волсвинці вступають на навчання до Сокальської гімназії, яку було відкрито у 1906 році.В довоєнний період навчалося четверо волсвинчан:  

1. Голько Марія Максимівна
2. Запісоцький Григорій Іванович
3. Лобай Гнат Єфремович (житель Городищ)
4. Тхір Григорій.

Щодо українського населення уряд Польщі проводив політику колонізації та асиміляції, нехтував його правами та обов’язками, утискував національну культуру. 

У 1924 році було заборонено розмовляти українською мовою в державних установах та органах самоврядування. Було закрито українські школи, звільнено з роботи вчителів – українців.

В кінці 1929 року був звільнений з роботи вчитель Володимир Іваницький як «українець». Він переїхав у Сокаль у 1930 році, де побудував  власний будинок. Вчителями стало подружжя Галасів: Стефанія та Владислав. По національності вони були поляки.

У міжвоєнні роки, незважаючи на незацікавленість вчителя, значно зростає освітній рівень українського населення Галичини.

90% волсвинчан навчилися читати й писати, половина з них – і українською, і польською мовами, хоча їх дитинство  припало на часи польської окупації. Потяг до знань був настільки великим, що багато учнів, долаючи всі перешкоди, здобув не тільки середню, але і вищу освіту.

 

Перша Російська окупація   1939 – 1941 роки.

Першого вересня 1939 року розпочалася Друга Світова війна. Згідно з таємним протоколом до Пакту  про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, передбачалося розмежування сфер впливу інтересів СРСР( Західна Україна, Західна Білорусь, Литва, Латвія, Естонія) та Німеччина ( Західна Європа). Фактично дві сильні держави домовилися про початок Другої Світової війни. Головний наслідок таємного протоколу для України – безперешкодне введення частин Червоної Армії (а з 1946 року замінено на Радянську Армію) на територію Західної України у вересні 1939 року.

21 вересня 1939 року Червона Армія прийшла в село Волсвин зі сторони Яструбич. Вони себе називали «визволителями» Західної України від польських окупантів. Польська армія змушена була відступати в напрямку Кристинополя ( нині Червоноград).

26 жовтня 1939 року у Львові відбулися Народні збори. Вони звернулися з проханням про включення Західної України до складу СРСР і об’єднання з УРСР. Верховна Рада СРСР прийняла відповідний закон, який задовольнив прохання Народних зборів.

Німецько – радянський кордон, що простягнyвся  вздовж Західного Бугу розрізав Сокальщину на дві частини. Значна частина з Кристинополем, Белзом залишалися під протекторатом Німеччини, а друга частина зСокалем- відійшли до СРСР.

Невдовзі після приєднання Західної України до СРСР тут почалася радянізація – політика спрямована на встановлення радянської влади і проведення соціалістичних реформ.

Було введено безкоштовну освіту, вжито заходи з ліквідації неписьменності. У Волсвині було утворено  партійну та комсомольську організації. Першими членами КПРС був директор школи Іван Кучеренко, а першим комсомольцем - його син Леонід.

Першим словом радянської влади у Волсвині було відкриття у 1946 році семирічної школи, у складі 1 – 7 класів. Школа була українська, радянська, в якій навчалося 92 учні. Працювало у школі сім учителів:

1. Іван Кучеренко (родом з Кіровоградщини)

2. Стояловський Володимир

3. Михайло Мельник

4. Марія Яремко

Продовжувало працювати вчителями подружжя Галасів – Владислав та Стефанія. Ще одну особу не вдалося встановити.

Радість воз’єднання дуже швидко затьмарилася гіркотою репресій, які обрушилися на безвинних людей на підставі колективної відповідальності. В 1940 році в січні було репресовано тисячі родин польського населення. Через деякий час така  доля спіткала і українців. А тим часом на заході, в окупованій Польщі , збиралися сили вермахту для  нового стрибка - проти  СРСР.

 

Волсвин у роки «Гітлерівського райху» - 1941 – 1944 роках.

22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина напала на СРСР. В неділю, біля 10 години зранку, німецькі війська ввійшли у Волсвин. Населення України сподівалися на Німеччину, на яку покладалися як на союзника і визволителя, що допоможе створити українську державу.

Нові окупанти викликали в людей і радість і страх. Населення Галичини раділо з відступу більшовиків після двохрічного їх терору і вважало німців за західноєвропейських визволителів.

І першим словом німецьких солдат було нагнати страху на мирних людей.        Це і був «новий порядок» оголошеної А.Гітлером тисячолітньої фашистської імперії.

Фашистська окупація почалася з організації органів влади. 30 червня 1941 року у Львові, всупереч німецькій позиції проголошено Акт відновлення Української держави. Хотілося вірити, що справді настане нова, щаслива доба історії України. У Волсвині урочисте відзначення незалежності відбулося біля 10 липня 1941 року в читальні «Просвіти» за участю громади села на чолі з    о. Горинем і активістами ОУН.В церкві відбулася урочиста Служба Божа, під час якої люди молилися за Українську державу.

Не довго раділи своїй незалежності. Адже, Німеччина, на яку покладались як на союзника та визволителя, що допоможе створити українську державу, показала, що в неї завойовницькі цілі щодо України, які невдовзі почала реалізовувати.

З перших днів панування німецькі окупанти заявили про себе страшенним терором. За найменший непослух арештовували або розстрілювали на місці. Можна собі уявити, як зустрічали на західних землях тих, хто «визволив» їх    з-під більшовицького ярма.

В року окупації Волсвин мав погане сполучення, тому окупанти рідко показувалися в селі, оточеному лісами. Незважаючи на це, на початку липня 1941 року німецькою поліцією було заарештовано і відправлено в концтабори багато волсвинчан. На початку липня 1941 року німецькою поліцією було арештовано і відправлено в німецький концтабір директора школи Кучеренко Івана та його сина Леоніда ( родом з Кіровоградщини).

В селі животіла школа. Вчителів, які працювали в радянський час не стало.

Вчителями стало подружжя Михасюків: Степан Володимирович (1890 – 1945 рр.) та Марія (1912 – 1945 рр.)

Михасюк С. В. – випускник Краківського університету, звичайний селянський син. Проте досконало знав кілька мов. Своїми просьбами рятував багатьох волсвичан від сваволі окупантів. В 1945 році – подружжя Михасюків було вбито.

В роки німецької окупації навчання в школах було обмежене. У селах, зокрема у Волсвині, була початкова школа ( інших шкіл по селах не було), а в містах – семикласні.

Вивчали такі предмети: українську мову, німецьку мову, арифметику, релігію, малювання, співи, фізкультуру ( як називали в цей час - руханку), ручну працю. Мовою навчання була українська. Радянські підручники було знищено. Нових, виданих окупантами у Кракові та Львові було обмаль, навіть Букварів. Починають у школі вивчати твори тих письменників, що були заборонені в часи радянського режиму(1939 – 1941 рр.) Вчителі надавали перевагу українській класиці ( Шевченко, Куліш, Грінченко, Франко) та фольклорові. Всі підручники, як і вся друкована література, були спрямовані на відродження національної гідності українців.

Цікавим був дитячий журнал «Малі друзі»: половина його змісту – класика, четвертина – фольклор, решта – «дань окупантам», особливо карикатури   Е. Козака («ЕКО»).

Бібліотеку у селі було знищено, але в селі працював драмгурток. До села надходили «Краківські вісті», «Львівські вісті», зрідка журнали «Наступ», «Наші шляхи», альманахи «Рідне слово». Поширюється релігійна преса отців Василіан. Великого розголосу набула книжка І. Самчука «Марія»,де розповідалося про голод на Україні в 1932 – 1933 роках, яку не можна було читати без величезного душевного хвилювання.

 

Друга більшовицька окупація. Післявоєнні роки ( 1945 – 1960роки).

 

   Весна 1944 року видалася і радісною і тривожною. Радісною, бо продовжувалося  «скорочення» німецького фронту, а сумною, бо німецькі воїни руйнували все, що їм не було потрібне, нищили, грабували, вбивали. У 1944 році  не стало на українських землях німецьких окупантів. На їх місце знову прийшли «московсько – більшовицькі визволителі».

  17 липня1944 року радянські війська без боїв увійшли в Волсвин. Було відновлено радянську владу,підпорядкованій районній, яка містилася у Великих Мостах. Радянська влада почала відбудовувати розорені регіони, піднімати промисловість, сільське господарство, науку.

    Розгортається національно – визвольна війна. У вересні було оголошено мобілізацію в Червону Армію. Під дулом автомата, примусово, було мобілізовано волсвинчан. Увесь час загарбники сіяли страх, терор.

Незважаючи на жорстокий терор, сітка зв’язків ОУН – УПА діяла. А діяла вона завдяки моральній та матеріальній підтримці українського народу.

    Ризикуючи життям, багато мешканців села, проявили великий героїзм, переховуючи підпільників та допомагаючи їм. Завдяки цим людям зберігся дух боротьби проти загарбників, а в кінцевому рахунку відбулося відновлення українського народу. 

     Найпопулярнішим заходом радянської влади стало значне розширення освітніх можливостей населення. Було введено закон про обов’язкову освіту.      Зростання освітнього рівня зумовлювало  активну русифікацію. У 1953 році навчання у всіх вузах Західної України велося російською мовою, а це вказувало на те, що радянська модернізація також мала на меті сприяти русифікації. На Західній Україні антирадянські настрої були найбільш непримиренними. Тому Й. Сталіну не терпілося розгромити український націоналізм, а для цього він мав загасити його вогнище на Західній Україні.

     З 1 вересня 1946 року почала працювати семирічна школа. Складним було становище вчителя в післявоєнний період. Низька заробітна платня, погане матеріальне забезпечення, особиста невлаштованість, приниження людської гідності місцевим та районним керівництвом.

   Нестача вчительських кадрів заставляла брати на педагогічну роботу десятикласників. Але з часом така практика звужувалась і припинилася на кінець 1960-х років. Як скрізь, так і в школі випадкові вчителі покидали педагогічну роботу, а ті, що виявилися працьовитими залишалися.

   Незважаючи на все, учителі були громадськими активістами, брали участь у роботі клубних гуртків, добивалися добрих знань у випускників.

   В післявоєнні роки була велика плинність кадрів у школах. Вчителів готовило Сокальське педучилище.( У 1957 році його  було закрито).

У Волсвині, за тринадцять років після вбивства Михасюка Степана Володимировича, з 1944 року по  1957 рік змінилося шість директорів школи.

   В 1944 році було призначено завідуючою початкової школи у Волсвині – Голько Марію Максимівну. Разом з нею у школі працювала Кічун Марія Йосипівна (родом з Глухова). Школа була чотирирічна.

 

ГОЛЬКО   МАРІЯ МАКСИМІВНА нар. 28.10.1923р.

    Народилася 28 жовтня 1923 року в селі Волсвин Сокальського повіту. В рідному селі закінчила початкову школу, потім два роки навчалася в Кристинополі.

   З 1939 по 1941 рік була студенткою педагогічної школи в Сокалі, а закінчила її заочно у 1948 році. В 1943 році закінчила Сокальську Торговельну школу, а також вчительські курси в місті Яворові.

   У 1943 – 1944 навчальному році працювала вчителькою початковихкласів у селі Сілець. В 1944 році призначено завідуючою початкової школи села Волсвин. З 1944 по 1986 рік працювала вчителем початкових класів у селі Волсвин. Також в школі була вчителем образотворчого мистецтва.

 

 

 

   1956 рік. Марія Максимівна Голько зі своїми вихованцями. 

 

У 1945 – 1946 роках  директором школи був пан Ковальчук – вчитель математики.

У 1946 році – директор Мулик ( ім’я не встановлено)

У 1948 році – директором був Квасниця Іван Остапович. Разом з ним у школі працювала його жінка Марія – вчитель початкових класів.

Також директорами були: Горішний (ім’я не встановлено)

Микола Михайлович Вишневський – вчитель історії

  Вчителями у 1945 – 1950 роках працювали:

 

1. Газель – завуч, вчитель математики.
2. Кучма Надія – вчитель української мови та літератури.
3. Фросина Августівна ( прізвище не встановлено) – вчитель російської мови та літератури.
4. Калініченко Іван – вчитель математики.
5. Побережна Тетяна – вчитель початкових класів.
6. Стрєльнікова Наталія
7. Лех Ганна – вчитель початкових класів.(Родом з Ванова). У 1950 році її забрали з уроків та вивезли в Сибір.

 

 

 

  

 1959рік. Учні школи займалися відгодівлею кролів.

 

 На фотографії учні 1945 року народження. Гнатів  Іван Григорович, Притулка Петро Федорович, Меда Андрій Іванович, Пилипчук Пилип Васильович (зліва направо)

 

Вчителями у Волсвині 1950 – 1960 роках працювали:

   Початкові класи:

 

1. Висоцький Дмитро Михайлович (1917 – 1985рр.)               
2. Висоцька (Куприянчук)Параскевія Василівна  (1927 – 1986рр.)
3. Лобай Петро Єфремович
4. Мочульська Марія Іванівна (з 1954р.)
5. Голько Марія Максимівна  (з 1944 р.)
6. Хитряк Михайло Іванович (з 1956р.)
7. Меда Євдокія Петрівна (з 1956р.)
8. var container = document.getElementById('nativeroll_video_cont'); if (container) { var parent = container.parentElement; if (parent) { const wrapper = document.createElement('div'); wrapper.classList.add('js-teasers-wrapper'); parent.insertBefore(wrapper, container.nextSibling); } }