Нариси з історії села Волсвин
(підготувала вчитель історії Гнатів Стефанія Яківна)
1. Географічне положення с. Волсвин
2. Біля джерел Волсвина
3. Історія села Волсвин
4. Культурний розвиток села
5. Мова та її особливості
6. Населення. Кількість. Густота.
7. Археологія
8. Звичаї, традиції
9. Фольклор
10. Етногенез
11. Література
Географічне положення
Село Волсвин розташоване на правому березі Західного Бугу, 1-3 км на схід від його русла, проти впадіння в нього двох лівобережних приток- Рати і Солокії.
Віддаль до районного центра, Сокаля, - 20 км через Бендюгу і Червоноград:18км - через Бендюгу і Поторицю. Найближчі залізничні станції Червоноград /7км./ і Соснівка /5км./. Автобусне сполучення з 1969р. з Червоноградом і Соснівкою.
Поверхня плоска, рівнинна. Перепад висот не перевищує 5 м, в більшості – до 2м. До проведення міліорації /середина 70-х років/ були часті катастрофічні повені, особливо весняні.
В надрах заляягають середньої потужності поклади кам’яного вугілля на глибинах понад 200 м. З будівельних матеріалів є пісок, глина.
Село знаходиться в зоні так званного „малого полісся”. Клімат помірний, з достатнім, у деякі роки, з надмірним зволоженням /500-900мм/. Зима м’яка, іноді з тривалими відлигами і нестійким сніговим покривом, літо нежарке, середня температура липня-18-20 оС, з частими похолоданнями, затяжними дощами.
З малих річок залишилась Солотва,тепер з вирівняним і поглибленим руслом. Інші річки в т. ч. Панська, озерця, болота повисихали. Джерела з колись чистою питною водою або пропали зовсім, або стали непридатною для пиття водою /внаслідок хімізації землеробства/. Ставки зникли, а ті, що лишилися, стали сміттєвими ямами...
Грунти різноманітні. В підведенній частині /Дженджерівка, Пісок, Забрід,Підмонастир/ переважають піски і супіски. У північній частині / Старе село, середина, Перегорода, Палаття/ грунти чорновидні, місцями глинисті. Місцевий вид грунтів – порховина; це родючі торф’янисті грунти, які легко вивітрюються, перетворюються на порох, звідси й назва цих грунтів, урочишча Порхачини і села Порхач /тепер Межеріччя/.
Село відмежоване лісами від Комарева / на півночі/, Бендюги і Межеріччя/ на заході/, Городища / на півдні/, Яструбичі / на сході/. Лише на південному сході є відкритий вид на Поздимир.
В двох кілометрах від села, праворуч від дороги до Соснівки, є прадавнє село Городище, тепер невеличке сільце в складі сільської ради села Волсвин / розрізняють Старе і Нове Городище/. На схід від Городища, на віддалі 1км є висілок Груд. І Городище, і Груд уже на лівому березі Буга.
Біля джерел Волсвина
У селі збереглося більше десят назв частин села і урочищ, які ймовірно були спочатку невеликими окремими поселеннями. Всі ці прапоселення мають чітко окресленні контури, груда, купи / кемпи /. Ось вони, ці топоніми, які збереглися донині :
Селисько „ поселення з неупорядкованою забудовою ”, нині урочишче.
Пристань, нині луг, за усною традицією була поселенням.
Кемпа, в центрі села, пор. укр. „купа ”, лат. „ поле ”.
Перегорода, посеред якої текла річка, ніби перегородивши „ село ” на дві частини.
Палаття „вулище з палатами, дерев’яними кладками ”.
Дві цікаві назви : Забрід і Підмонастир...
Найдавніше поселення – ймовірно Старе село, в якому було виявлено під час археологічних розкопок 1972 року неолітичне поселення. Як воно звалося – не відомо. Спалене ймовірно татарами в 1241р. Люди розбіглися, більше тут не селилися, заклали нове поселення - Перегороду ? Кемпу ? Забрід ?.. А пам’ять про те, що там жили люди, збереглася в назві урочишча, острова. Можливо, давню назву надали новому селу..? За 700 років, тим більше під час Воєнного лихоліття 1241-1380 років, чимало чого людська пам’ять не зберегла. Всі ці поселення виникли до прийняття християнства. Під час становлення слов’янської релігії і формування міфології для всіх цих селиськ, перегород, грудів, палать потрібен був єдиний релігійний центр, капище зі священним дубом. Визначити його місце не важко : при християнізації на місці язичницьких капищ і храмів виникли християнські монастирі і церкви. Служителі слов’янського культу – волхви / збірне поняття в о л с в а / вимушені були шукати нове місце для поселення. Можливо, вони осіли в „ селі ” без назви, нині Центр, або поблизу центра, на Старому Селі, в крайньому разі, на острові, груді, який став зватися „ Волсвингруд ”. Згодом ця назва поширилася на всі близькі „ села ” без назви, які про те як частини Волсвина зберегли і давні свої назви. Як у дохристиянські часи спільним для всіх „ сіл ” було язичницьке капище, так і тепер, після християнізації, - монастир і аж ніяк не християнська назва розкинутого села.
Пізня згадка про Волсвин у письмових джерелах – 1426р. – це доля всіх міст, містечок і сіл, які з об’єктивних причин пізно попадали в орбіту історичних подій.
Нині Волсвин – це спільна назва для 16 окремих частин, які виникли не одночасно – від праслов’янських часів до початку 19 ст. Ось вони, згадані і не згадані частини нинішнього села : Гуменці, Дженджерівка, Забрід, Кемпа, Кут,Копані, Лаз, Олеше, Перегорода, Пісок, Палаття, Пристань, Середина, Стовпище, Яблуньки, Підмонастир.
Історія села Волсвин
Перша згадка в історичних документах про Волсвин досить пізня – в 1426р.
В VІ – VІІ ст. волсвин був у складі дулвбського племінного союзу, в другій половині VІІ ст. належав до аварського каганату. Після розпаду аварського каганату / кінець VІІІ-го ст./ увійшов до літописних волинян або бужан / VІІ – ІX ст. /. У ІХ - Х ст. входив до червенських міст, разом з якими увійшов до ранньофеодальної держави – Київської Русі /друга половина Х ст./.Під час феодальної роздобленості Київської Русі Волсвин увійшов до Белзького подільного князівства / середина ХІІ ст. /. Яке було частиною Волсвинського, а з 1199р. – Галицько – Волинського князівства.
Орда Батия зруйнувала наш край у 1241 році, не уникнув лихої долі і Волсвин. Про це переказ про спалення старого села та легенда про « Дівчину – Рииоу » / див. фольклор /. Галицько – Волинський літопис подає жахливі речі про війни, які велися в нашому краї в ХІІ ст., в ХІV ст. починається відродження поруйнованих гнізд.
В 1462 році Белзьке князівство було перетворено на воєводство з повітовим поділом. Волсвин відійшов до Великомостівського повіту.
На початку ХVІІ ст., Волсвин став монастирським селом / до того часу належав магнатам Межеєвським /.
У часи шляхетської сваволі / 1600р. – 1770р./ селяни зазнавали тільки феодального гніту. Відбували всі повинності на користь монастиря і незазнавали національного гніту. Значну роль для Волсвина відігравав Кристинополь / тепер Червоногад /, заснований графом Феліксом Потоцьким. У 1692р. він стає стає неофіційною столицею краю, центром польсько – католиццької експансії на Побуужжі.
По першому поділу Польщі / 1772р. / волсвин у складі сокальського повіту / циркулу / відійшов до Австрії. у 1784р. обидва монастирі у Волсвині і Городище – буули ліквідовані. На їх місці побудовані дерев’яні церкви / 1787р. /, які збереглися до сьогодні. Волсвинчани і надалі залишаються залежними від монастиря о. Василіан у Кристинополі.
Волсвин залишається у складі австрійської імперії до 1918 року.
Перша половина ХІХ ст. – період галицького будительства. Будителі збирали народні пісні, казки, легенди. Писали твори українською народною мовою : „Пиши, як говориш, говори, як чуєш.”
Революція 1848 року – скасування панщини, дала селянам свободу. у Волсвині в честь цієї події було побудовано 4 фігури, з пам’ятним написом „ В честь скасування панщини 3 мая 1848 року ”, кожна обсаджена 4 липами.
На початку ХХ ст. волсвинчани беруть участь у трудовій еміграції. Виїзджають на сезонні роботи до Німеччини, емігрують на постійно – в 1901 – 1902 рр. - до Канади. Лише І-ша світова війна припинила еміграцію.
Влітку 1914р. розгорілася перша світова війна, яка тривала чотири роки / 1914 -1918 рр. /. Австрійську армію було мобілізовано, з серпня 1914р. по липень 1915р. село було зайнято російськими військами, в складі яких було багато украаїнців із Східної України.
Волсвинчани, мріяли про воз’єднання всііх українськких земель в єдиній державі. Саме тим можна пояяснити підтримку значною частиною галичан ЗУНР – Західно – Української Народної Республіки / листопад 1918 – кінець 1919 рр./. В УГА було біля 80 волсвинчан. У боротьбі проти польських окупантів загинуло 15 чоловік. Влітку 1929р. село було в сфері дій Першої кінної армії С.М. Будьонного. Після відходу її на схід Волсвин, як і вся західна Україна був окупований Польщею. Ця окупація тривала до вересня 1939 року.
16 вересня 1939 року польський уряд на чолі з Е. Ризд–Сміглим втік до Румунії. Над „Кресами” нависла загроза гітлерівської окупації. В неділю, 17 вересня 1939р. почався наступ Червоної Армії. В четвер, 21 вересня 1939р. радянські війська вступили в Волсвин. 26 – 28 жовтня, у львівському оперному театрі засідали Народні збори. Вони прийняли рішення про встановлення Радянської влади на Західній Україні і Декларацію про з’єднання Західної України з УРСР. 22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. Зразу ж в неділю, біля 10 год. ранку, німецькі окупанти ввійшли до Волсвина. За неточними даними було вбито до 150 – 155 волсвинчан, 10% населення. Закатовано, замурдовано 50 чоловік. До Німеччини вивезено 80 чоловік з них не повернулося 20. Пропали безвісті – 15 чоловік.
17 липня 1944 року село було визволено від німецьких окупантів.
В 1952р. проведено світло. Клуб працює з 1945 року, бібліотека з 1950р. Медпункт працює з 1946 року, приміщення побудував радгосп у 1976р. Дитячий садочок з котельнею побудовано радгоспом у 1976р. Відділення зв’язку працює з 1967 року. Асфальт прокладено через село в 1969 році / за рахунок радгоспу і шахти № 5 „ ВМ ” /, продовжено на Палаття і Перегороду в 1985р. / за рахунок радгоспу /. В 1970р. за рахунок шахти № 5 „ ВМ ” було насипано дамбу, яка рятує село від руйнівних повеней. в 1976 році радгосп телефонував село. В 1970–тих роках проведено міліорацію в селі.
Перед Великоднем 1976 року сталася подія, яка сколихнула все село : вночі було вчинено погром у закритій церкві. Обдерті стіни, подерто стародруки з ХVІІ ст., рукописні книги „ Тріодь цвіту ” / видрукувана в 1629 році у Львові, в друкарні Сльозки / вдалося врятувати. Тепер вона у Львівському історичному музеї. На „ Тріоді ” – помітки, які є своєрідним літописом монастиря і церкви с. Волсвина. Рукописні книги, написані давньоукраїнською мовою були прикладом сільських подій з середини ХV по кінець ХІХ ст. В грудні 1988 року в селі було відкрито церкву. Призначено священником Василія Дубецького. Церква була зареєстрована як Руська Православна. В селі було дві парафії : греко – католицьки та православні. В церкві відправляли по–чергово. До греко – католиків приїжджали священники з Червоноградського монастиря св. Юрія. У 2000 році 8 січня о. Василій і о. Дмитро з’єднали людей в одну віру греко – католицьку.
Культурний розвиток села
Дохристиянська культура повністю операється на фольклорні традиції, на культ сил природи : предків. Про письмо важко говорити, тимбільше, в глухих селах, яким був Волсвин. Проте, окремі люди вдавались до позначок- „ карбів ” на деревах, каменях, предметах. Центром тодішньго мистецтва було капище.
З прийняттям християнства починається будівництво храмів у віддалених селах. У Волсвині такий храм було побудовано ймовірно у ІІ столітті. Священників готовили в монастирських школах. Церковні книги служили не одну сотню років. Священники вели записи народжень, весіль, смертей, та не по всіх церквах : папір був надто дорогий. Друкована книга остаточно витісняє рукописну під кінець ХVІІ ст.
Обидва монастирі – в Городищах / в 1590р. / і Волсвині / в 1629р. / можливо мали цехи переписувачів і реставрації книг, і велись в тих монастирях хроніки – літописи. Ці хроніки попали в 1784р. до Кристинополя, а звідти у Львівський архів уніатської метрополії.
За тодішнью традицією, при монастирях були школи. Найдавнішою друкованою книгою, що до 1942р. збереглася у Волсвинській церкві, була „ Тріодь цвітна ”, видана у 1642р. у Львові ; в друкарні Михайла Сльозки / передана у Львівський історичний музей /. В цій книзі є позначки, вставки, записи, зроблені руками дияконів протягом ХVІІ – ХІХ ст.
В 1830–х роках масово виникають дяківські школи – при церквах. / В 1784р. ліквідовано обидва монастирі в Городищах і Волсвині /.
В 1860 – 1870 рр. починається будівництво дерев’яних шкіл. /У Волсвині – там, де нині старе приміщення школи /В 1904р. в селі побудовано муровану школу/. Нині харчоблок, майстерня.
В селі була українська школа. На основі підручника з 1878р. можна зробити ось такий висновок. Вивчали три мови – українську, польську, німецьку. З інших предметів – арифметику, релігію, природу. Дух проавстрійський, мораль – релігійна. Велику роль надавалося трудовому навчанню / теоретично /, а зокрема праці селянина, як годувальника всього населення монархії.
Культурним центром села, як не дивно, до виникнення хат – читалень «Просвіти » була церква. Церква була найбагатшою і найкраще організованою, мала вікову традиції, добре відшліфовано обрядність, підтримувалось урядом і дворянсько–буржуазною вірхівкою, і просто населенням. У Волсвині самостійна парафія була до 1910 року. Згодом доїзджали священники з Яструбич / до 1920 року /, і з Кристинополя /1920 – 1939 рр./. З 1870–х років виникають нові культурні центри : школи і в меншій мірі, хати – читальні «Просвіти ». Це Були бідні заклади. На школи уряд виділяв мізерні суми, а читальні працювали лише завдяки громадським активістам. І школи, і читальні не виступали проти церкви, про те між ними відчувалася прихована якщо не ворожнеча, то в кожному разі – неприязнь, відчуженість.
Громадянськими активістами, що обстоювали справи громади в 1850 – 1918 рр. у Волсвині були Лобай Іван і Сироїд Пилип. Центром культурного і громадського життя була хата – читальня. В 1928 році громада побудувала окремий будинок, який досі є сільським клубом.
При хаті–читальні працювали гуртки художньої самодіяльності. Драматичний гурток /керували в різний час Стецюк Йосип Григорович і брати Запісоцькі Григорій Андрійович і Михайло Андрійович. Ставив п’єси українських письменників / Шевченко, Франко, Тобілевич, Кропивницький/, рідше польських, російських письменників.
Хоровий гурток /більше 30 учасників/ керували ним Іваницький Роман Володимирович і Стецюк Йосип Григорович, виконував народні пісні на слова Шевченка, Франка.
При хаті–читальні була чимала бібліотека науково–популярної та художньої літератури, яка формувалася з добровільних даток.
Коли Волсвин був у складі польської держави у Волсвині була школа І-го ступеня : за сім років навчання учень закінчував 4 класи. При цьому третій клас був розрахований на два роки, четвертий – на три. Практично для половини учнів навчання закінчувалося на третьому класі. Для другої половини – на четвертому. Для продовження навчання одиниці подавалися до Кристинополя. У школі І-го ступеня вивчали польську мову, арифметику, природу, фізкультуру, музику, працю, релігію. У Волсвині було формально українська школа, то ще вивчали руську / українську / мову. У школах, ІІ-го ступеня /6 класів/ і ІІІ-го ступеня /7 класів/ програма була дещо ширша /вводилася геометрія, історія, гіографія, біологія, хімія/.
У міжвоєнні роки значно зростає освітній рівень українського населення галичини, 90 % волсвинчан навчилися читати і писати, половина з них по – українськи і по–польськи.
Після визволення з 1 вересня 1944 року почали працювати семерічна школа /в 1960 році реорганізована в восьмирічну/. З 1946 року майже всі учні забезпечувалися підручниками, а з 1948 року – зошитами.
Школа містилася у будинку, збудованому в 1904 році, і в двох сільських хатах. Кількість учнів зростала, доходила до 250 – 280 учнів. В 1957 – 1967 рр. директором школи працює Ірза /Запісоцька/ Парасковія Григорівна. Вона зуміла добитися, що в селі було побудовано нове приміщення школи з центральним опаленням за кошти громадськості, радгоспу „ Ударник ”.
Випускники школи зайняті в різних галузях народного господарства, одних вчителів з них більше 80 чоловік. В рідній школі працює 17 її випускників. В т. ч. директор Сироїд К. В. та заступник директора Бутко Г.П. З 2003 року директором школи є Запісоцький Р. В., а заступником директора Сироїд К. В.
Мова та її особливості
Сучасне усне мовлення волсвинчан–одне з південновольсвинських говорів, з елементами говірок надслов’янських–і мало чим різниться від літературної мови.
В лексиці збереглися деякі германізації : „ файно–добре, фест–сильно, фурт–наскрізь, через, та інші ”. Люди старшого покоління іноді вживають гебреїзми / під „ хайрем–слово честі ”, мадяризми „ гонведи ”–солдати /.
Зберіглася архаїчна форма минулого часу дієслів :
ходив–ем
ходив–есь
ходили–сьмо
ходили–сьте.
Особливо давним є нерозрізнення роду в формах минулого часу : він, вона, воно, ходив, буде, робив. Це – паралельно з літературною нормою : буду ходити, буду ходив – ла, -- ло.
Всі слов’янські прізвища утворені від християнських імен і прізвиськ. Прізвища найбільш поширені у Волсвині.
Прізвища – імена : Кузьма, Мацюра / від Матвій / Іванченко, Мишок, Троць, Мисик, Василик.
Прізвища – клички : Комарик, Сорока, Крук, Тхір, Ремісників /Бондар, Коваль/. Різних предметів, понять : Сироїд, Лобай, Гармата, Нагай, різних місць проживань : Підлужний, Запісоцький.
Прізвища – матроніми /вдовині/ : Карпишин, Яцишин.
У Волсвині найбільш популярними іменами є :
Єврейські – Іван, Ганна, Михайло.
Грецькі – Василь, Наталія, Галина, Оксана, Катерина.
Латинські – Віктор, Роман, Павло.
Слов’янські – Володимир, Богдан, Віра, Надія, Любов.
Нові імена, які набули поширення в післявоєнні роки : Руслана, Світлана, Зоряна, Сніжана, Квітослава.
Населення. Кількість.Густота.
Густота населення залежить від кількох факторів, найважливіший з них – стан продуктивних сил країни, її економіки. Проте немаловажну роль відіграють шляхи сполучення – як для міст, так і для сіл. До інтенсивного розвитку колісного транспорту /4–е тисячоліття до н. е./і особливо сухопутніх шляхів /9 – 12 ст. н. е./ люди селилися біля річок. Тому всі неолітичні поселення в районі виникли поблизу Бугу, поселення періоду міді і бронзи – над меншими річками /Рата, Солокія, Білий Стік, Драганка, Варанишка/. Вододіли стали освоюватися людиною в період заліза – в І тис. до н. е., на початку н.е. Тому нема нічого дивного, що 5 тис.р. до н. е. – 5 тис.р. н. е. на малородючих грунтах Волсвина, Сільця, Межиріччя, Белза, Угнова, Рамоша було відносно добре розвинуте господарство, тоді як родючі грунти Спасова, Варяжа, Лучиці залишалися мисливськими угіддями, не освоювалися для землеробства.
Приблизну кількість і густоту населених пунктів вузької смуги вздовж Бугу демографія визначає на основі непрямих даних. Такі обчислення зроблено для всіх країн Європи, для багатьох частин СРСР. При визначенні кількості і густоти населення Надбужжя найкраще орієнтуватися на дані про Польщу /див. 1973, стор. 617/ на праці Покшишевського та ін.
Отже, за непрямими даними кількість і густота населення на території Волсвинської сільської Ради / близько 40 км. кв. / були :
в кінці 5-го на початку 4 – го тис. до н.е. – 120 чол., 3 чол. / І км. кв.
на початку н.е. 200 чол., 5 чол. / І км. кв.
на 1000р. 170 чол., 4 чол. / І км. кв.
на 1350р. 280 чол., 7 чол. / І км. кв.
на 1500р. 350 чол., 9 чол. / І км. кв.
на 1650р. 520 чол., 14 чол./ І км.кв.
на 1772р. 1050чол., 26 чол./ І км.кв.
на 1900р. 1400чол., 35 чол./ І км. кв.
на 1988р. 1700чол., 43 чол./ І км. кв.
на 1995р. 1810чол., 45,3 чол./І км.кв
на 2000р. 1793чол., 45 чол. / І км.кв
на 2004р. 1752чол., 43,8 чол./І км.кв
на 2012р. 1779чол., 44,3 чол./І км.кв.
на 2014р. 1798чол., 44.9чол./1 км. кв.
Площа Волсвина 40 км2.
На прикладі одного села можна зробити висновок, як безвоєнний час / 1500 – 1900 рр. / сприяв розвиткові продуктивних сил, економіки, добробуту народу, культури, збільшенню його кількості.
Археологія
Поява людини на території Волсвина губиться в минулому. В 1972 році було проведено археологічні розкопки в урочищі „ Старе Село ”. В ході яких було виявлено неолітичне поселення культури лінійно – стрічкової кераміки /5 тис.р. до н. е./. В школі зберігається кількадесят кам’яних знарядь праці з пізнього палеосвіту /рубило, скребачки, проколки, кам’яна нешліфована сокира з неоліту.
Хата ймовірно мала, напівземлянковий вигляд : нижня частина, нижче вікон, була в землі, верхня частина з дахом – вище землі. Оскільки старе село, найдавніша частина Волсвина і тут найродючіші грунти, то жителі цього поселення були землеробами. Знайдений глиняний посуд і піч доводять, що ці люди знали культуру випікання хліба і перемолу зерна, можливо уже на жорнах, а не на зернотерці.
Звичаї, традиції
Сучасні обряди, звичаї і традиції сягають своїми коренями язичництва. В них підкреслено зв’язок людини з природою, народністю, родинністю, гуманністю.
Календарна обрядність у селі майже завмерла. Ще в 1960 -1970 рр. побутували весняні танки, молодь співала гаївки. У 80–х роках іноді учениці школи заспівають 2 – 3 веснянки. Пісенний обряд Зелених свят. обжинок, Купайла, садовини /на Спаса/ пам’ятають люди старше 60 – ти років. Відійшли в минуле Маланка, коза. В даний час волсвинчани починають відтворювати все забуте.
З календарної обрядності збереглися :
а) на Великдень – писанки, паска, відвідування рідних. З провідної неділі перенесено на Великдень традиції поминання покійників.
б) Зелені свята – май, відвідування рідних, повторне відвідування покійників.
в) Спаса / 19 серпня / - ніби своєрідне свято квітів і фруктів / посв’ячення яблук, груш, квітів /.
г) Різдво – кутя, колядки, відвідування рідних.
З родинно–побутової обрядності збереглися
а) з хрестин - спомин про крижмо і пісні, які побутують поза обрядом /про кумування/.
б) весілля – повністю зберігає свою фольклорну основу. Весільні старости /маршалки/ заповнюють своєю програмою, яка добре відома волсвинчанам, обидва весільні дні – суботу і неділю.
в) обряд похорону – є поєднанням церковної і фольклорної форм. Церковна форма – заупокойна в хаті, на подвір’ї, на цвинтарі. Фольклорна – сидіння біля покійника в ніч перед похороном, хлібина на труні, прощання з покійником, засипання могили, поминки. Новим у похоронному обряді є вінки.
г) істотну роль відіграє празник „вільний від повсякденних робіт день”, це вже не родинне свято, оскільки сходяться близькі, друзі, знайомі, які проживають за межами села. У Волсвині – 27 вересня на Чесного Хреста /14 вересня за старим стилем/.
Фольклор
Фольклор одного села, - це те, що побутує в тому селі: казки, приказки, прислів’я, загадки, легенди, пісні. Носіями казок, прислів’їв, загадок є окремі обдаровані люди.
Легенду, яку розповів житель села Крук Григорій Кіндратович /1904 – 1983 рр./
Д І В Ч И Н А - Р И Б А.
Татари напали на село. Їх хан уподобав місцеву красуню Настю, та горда дівчина не хотіла стати рабинею пихатого хана, скочила в криницю, та не втопилася. Рідні води винесли її підземним нуртом до річки Солотви, перетворивши її на рибу. Попливла вона до Пристані, знову ставши красунею Настею. Там же стали селитися всі ті, що уціліли від татарського погрому, Татари же знайшли у Солотві свою смерть
Багато пісень побутує у Волсвині.
„НА ВКРАЇНІ БІДА ЧОРНА”
На Вкраїні біда чорна,
Всі селяна мелять в жорнах.
Приспів :
Наказ строгий : жорна здай !
Там плачуть малі діти,
В жорнах мелють дві кобіти.
Вони мелють вліво, вправо,
Щоб діти не помічали, гей – га.
Ходить Гітлер над рікою
Носить жорна під пахвою.
Приспів :
На майдані при вербині
Кульчикує Генріх свині.
Приспів :
Курка вішатися має,
Бо нестися не встигає.
Приспів:
Всюди пісня не весела :
Беруть молодь, палять села.
Приспів :
Наказ строгий : все віддай!
Палять, граблять і вбивають,
А говорять: визволяють.
Жорна мелють вліво, вправо,
Щоб серце не боліло за дітей.
Пісня місцева, виникла в роки другої світової війни.
Етногенез
У Побужжі перебуває середньоєвропейська раса із значною домішкою інших рас як європейської великої /балтійська, індо – європейська/, так і монголоїдні. Таке змішання антропологвчних типів є наслідком того, що наш край був на шляху мандрівок різних народів, які нерідко сідали на Побужжі, зазнавали асиміляції, або самі асимілювали місцеве населення.
До кінця 5 – го тис. до н. е. населення Побужжя було ймовірно угропінським /балтійська раса/. В 5 – му тис. стався демографічний вибух серед індоєвропейських племен на Близькому Сході /Вірменське нагір’я, історичні області Мінчанні, Хеття, Угаріт, Мідія/. Ймовірно, в кінці 5–го на початку 4–го тис. до н. е. почалося розселення індоєвропейських племен / діалектів / на схід / в Індію /, північ / в Середню Азію / і на захід / в Європу /. В Європу індоєвропейці переселилися двома шляхами – через Босфор і в обхід Каспійського моря зі сходу і півночі. Через наш край одні за одними переселялися кельти / біля 3500р. до н. е. / Германці і кельтоїбери / біля 3000р. до н. е. /, балти і слов’яни / балтослов’яни /. Перші подалися ближче до Балтійського моря, другі осіли на території між Карпатами і Прип’яттю. Місцеве населення було частково асимільовано, частково відкочувало у верхів’я Дніпра і в басейн Волги. Слідом за балтослов’янами в Причорномор’я хлинули кіммерійці не раніше 2500р. до н.е., згодом в 7 ст. до н.е. – скіфи.
Протослов’яни знали коней, колісні вози, були в стадії переходу до металів, принесли з собою культуру землеробства /пшениця, просо, жито та інші/, плуг, ткацтво, напівназемні будівлі і т. п.
Під кінець І–го тис. н.е. слов’янам уже не загрожувала асиміляція, навпаки, всі завойовники розчинювали